Український визвольний рух 1920—1950 років

§ 2. Український національно-визвольний рух у 1920-1950-х рр. Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія

Терор, масові репресії 1920-30-х рр. та геноцид українського народу під час Голодомору 1932-1933 рр. суттєво підірвали український національно-визвольний рух в межах кордонів СРСР.

Іншою була ситуація на Заході України. Польська окупаційна влада проводила на цих землях антиукраїнську політику, включно з репресіями та стратами. Попри те, що Польща зобов’язалася перед країнами Антанти надати автономію українцям Галичини, у 1924 р. уряд Польщі обмежив вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних Польщі західноукраїнських землях. Але польська влада не вдавалася до масового терору українського населення чи, тим більше, до геноцидних дій.

Ще з початку XX ст. в Західній Україні існували організаційні форми українського політичного життя. Зокрема, перші українські юнацькі організації в Галичині з’явилися у Львові 1910 р. Вони запозичили назву «пластун» у запорізьких та кубанських козаків, які так називали розвідницькі підрозділи свого війська. На час заборони «Пласту» польською владою в 1930 р. організація налічувала близько 6 тисяч членів. Польський уряд забороняв й інші українські організації, часто навіть ті, які не мали жодного відношення до політики.

Західноукраїнське населення було обурене загарбанням Польщею українських земель Західної України. В середовищі колишніх старшин та вояків армії ЗУНР, серед молоді, інтелігенції та в широких громадських колах накопичувався протест проти іноземного панування.

Розподіл України між окупаційними радянським, польським і румунським режимами, застосування ними жорстоких методів переслідування українців (які в СРСР включали й геноцид) змушувало найбільш мужніх представників українського народу вдаватися до опору, який в умовах іноземної окупації України міг бути лише збройним. Інших методів впливу, ніж силові, ті країни, що окупували територію України, не визнавали.

У 1920 р. зі старшин Української Галицької армії було створено Українську військову організацію (УВО). Ця організація спрямувала свою діяльність насамперед проти польської влади, яку розглядала як окупаційну.

На її чолі став колишній командир Січових стрільців Євген Коновалець (1891-1938 рр.).

Під час Першої світової війни він потрапив у полон на російсько-австрійському фронті й перебував у таборі для військовополонених під Царициним (тепер м. Волгоград у Росії). У вересні 1917 р. він утік з табору і створив у Києві з колишніх військовополонених Галицько-Буковинський Курінь Січових стрільців. Січові стрільці стали однією з найбоєздатніших частин армії УНР. Стрілецькі частини відзначились у ході придушення більшовицького заколоту в Києві в січні 1918 р. та в боях проти більшовицьких військ в обороні міста. Навесні 1918 р. стрільці під командуванням Є. Коновальця, спільно із Запорізьким корпусом та Гайдамацьким кошем Слобідської України, звільнили від більшовиків Київ. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського на вимогу німецького командування полк Січових стрільців було розформовано. Але невдовзі енергійний Коновалець отримав від гетьмана Павла Скоропадського дозвіл на формування Окремого загону Січових стрільців у м. Білій Церкві. У листопаді 1918 р., після оголошення гетьманом наміру встановити федеративні відносини з Росією, Січові стрільці під командуванням Коновальця підтримали повстання проти П. Скоропадського. У Мотовилівському бою в листопаді 1918 р. загони стрільців та українські повстанці розбили переважаючі сили гетьманських частин. У 1918-1919 рр. під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ Є. Коновалець командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців. Зокрема, він був співорганізатором Другого Зимового походу Армії УНР. Після підписання польсько-радянського мирного договору в 1921 р. Є. Коновалець, під тиском польського уряду, був змушений жити в еміграції в Чехословаччині, інших країнах Західної Європи.

Бурхлива організаційна активність Є. Коновальця принесла результати. На конгресі українських емігрантів у Відні в 1929 р. було засновано Організацію українських націоналістів, головою проводу якої було обрано Євгена Коновальця.

У відповідь на зміцнення українського національно-визвольного руху польська влада у 1930 р. почала так звану «пацифікацію» («умиротворення»). Під приводом численних фактів підпалу польських маєтків та державних установ на західноукраїнських землях, польський уряд надіслав в українські села підрозділи поліції та кавалерії. Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно, фізично карали тих, хто протестував. Під час «пацифікації» було засуджено близько семисот українців. Були заборонені українські гімназії. На виборах до польського Сейму українських виборців змушували голосувати за польських кандидатів.

Усе це відбувалося на тлі політики відокремлення Волині від Галичини. Польський уряд мав намір заселити порівняно рідкозаселену Волинь польськими колоністами, які називалися «осадниками», й назажди ліквідувати можливість повернення цієї споконвічно української території до України. Хоча польський уряд придушив заворушення, його дії ще більше налаштували українців Галичини й Волині проти Польщі.

У 1934 р. за організацію замаху на польського урядовця, з-поміж інших провідних діячів ОУН, польська влада заарештувала й засудила до страти (згодом заміненої на довічне ув’язнення) діяча ОУН Степана Бандеру.

Зміцнення українського національно-визвольного руху на територіях, не підконтрольних СРСР, викликало занепокоєння радянського уряду. У 1938 р., за особистим наказом Й. Сталіна, радянський агент у м. Роттердамі (Нідерланди) здійснив терористичний акт проти Євгена Коновальця. Убивця передав Є. Коновальцю пакет з вибуховим пристроєм. Загибель провідника ОУН спровокувала розкол організації на ОУН-Б під проводом Степана Бандери і ОУН-М під проводом Андрія Мельника.

Тим часом у Закарпатті з’явився шанс на відновлення української державності. За Мюнхенською угодою від 30 вересня 1938 р. між фашистською Німеччиною, Великою Британією і Францією останні дві держави згодилися на передачу Німеччині частини території Чехословаччини. Чехословацький уряд, щоб утримати під своїм контролем Закарпаття, нарешті згодився надати цьому краю автономію. За угодами, укладеними за наслідками Першої світової війни, Чехословаччина мала зробити це ще в 1919-1920 рр. У жовтні 1938 р. чехословацький парламент ухвалив рішення, за яким надав автономію Закарпаттю, перетворивши країну на федеративну державу чехів, словаків і закарпатських українців. Прем’єр-міністром Карпатської України було обрано Августина Волошина (1874-1945 рр.). У той час на землі Закарпаття претендувала Угорщина, яку підтримувала фашистська Німеччина. Для боротьби з загрозою угорської навали закарпатські українці створили бойові загони – «Карпатську Січ». У її створенні значну роль зіграла ОУН. На виборах у Закарпатті перемогу здобуло патріотичне Українське Національне Об’єднання. Діючи за підтримки фашистської Німеччини, у ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина почала вторгнення в Карпатську Україну. 15 березня Сейм (парламент) Карпатської України проголосив її повну державну незалежність. Проте переважаючі сили угорської армії невдовзі захопили більшу частину її території. Бої «Карпатської Січі» з угорською армією точилися в Закарпатті до травня 1939 р. У 1945 р. у Чехії радянські спецслужби викрали А. Волошина. Він помер після тортур у московській тюрмі.

Боротьба Карпатської України за Українську державу, що проходила під українськими національними символами й гаслами, довела, що, попри століття життя під владою іноземних держав, закарпатські українці зберегли відчуття національної самобутності та єдності з іншими частинами українського народу.

У серпні 1939 р. Радянський Союз та фашистська Німеччина уклали таємний радянсько-фашистський протокол, яким погодили принципи переділу Європи та створили з цією метою радянсько-фашистський союз.

Діючи за радянсько-фашистською угодою, війська СРСР 17 вересня 1939 р. вдерлися до Західної України, яку було оголошено приєднаною до СРСР. До Радянського Союзу відійшло загалом 200 тисяч кв. км території Західної України та Західної Білорусії, де мешкало близько 7 млн українців, 3 млн білорусів, 1 млн поляків, 1 млн євреїв.

Значна частина українського населення спочатку позитивно поставилася до радянської влади, оскільки сприйняла крах Польської держави на західноукраїнських землях як визволення. Проте одразу після приєднання Західної України до СРСР каральні органи почали брутальні переслідування українського населення. Репресії були надзвичайно масовими. В атмосфері терору кожен міг готуватися до арешту чи депортації. У Західній Україні в 1939-1941 рр. було репресовано загалом 1 млн 70 тисяч осіб. Це спричинило різке згасання симпатій українців Галичини й Волині до СРСР.

За цих умов частина ОУН почала орієнтуватися на Німеччину. У багатьох галичан до подій Другої світової війни ставлення до Німеччини було досить добрим, насамперед через ностальгійні спогади про відносно мирне життя за часів німецькомовної Австро-Угорської імперії. На початку Другої світової війни у світі ще не було нічого відомо про звірства фашистів, а сам гітлерівський режим зовні виглядав не краще й не гірше, ніж інші режими регіону. Водночас у 1939-1941 рр. Німеччина публічно не афішувала жодних загарбницьких планів щодо України.

Після початку війни Німеччини проти СРСР 22 червня 1941 р. радянські війська, незважаючи на жорсткий спротив в окремих пунктах на кордоні, за кілька днів змушені були відступити з території Західної України та інших територій на заході СРСР.

Під час відступу радянські карателі з НКВС розстрілювали десятки тисяч репресованих українців, які перебували у в’язницях Західної України. Зокрема, в одній лише Луцькій тюрмі кати НКВС розстріляли з кулеметів близько З тисяч в’язнів. Розкопування їхніх могил, яке відбулося одразу після відступу радянських військ, ще більш посилило антирадянські настрої західноукраїнського населення.

Слід відзначити, що такі ж розстріли в’язнів радянських тюрем каральними органами СРСР відбувалися перед приходом німецьких військ на всій території України.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН-Б (бандерівців) проголосила Акт відновлення Української самостійної держави, доручивши формування уряду одному з лідерів організації Ярославові Стецькові. Забезпечення акції було покладено на батальйон «Нахтігаль» (під командуванням сотника Р. Шухевича) та батальйон «Роланд» (під командуванням майора Є. Побігущого). Ці підрозділи було сформовано перед війною, за сприяння командування німецької армії, з українців в еміграції. Керівництво ОУН розглядало їх як основу майбутньої української армії.

Проте реакція німецького командування на проголошення незалежності України розвіяла ілюзії ОУН-Б щодо можливості порозуміння з Німеччиною. Німецьке командування почало ультимативно вимагати відкликати Акт відновлення Української держави. Після того, як керівництво ОУН-Б відповіло відмовою, Степана Бандеру, Ярослава Отецька та близько 300 інших лідерів ОУН було заарештовано й відправлено до концентраційного табору Заксенгаузен, деяких із них (зокрема Л. Ребета) – до Освенціма, 15 з них було розстріляно. У концтаборах вони перебували до вересня 1944 р. Братів Степана Бандери Василя та Олександра німецькі каральні органи кинули до концтабору Освенцім, де вони загинули в 1942 р.

Також було вбито або ув’язнено багатьох інших учасників українського національно-визвольного руху. З початком війни у Східну Україну рушили похідні групи ОУН. У містах і селах вони вели широку національно-визвольну агітацію, одночасно і проти СРСР, і проти Німеччини. Значна частина учасників цих похідних груп була заарештована Гестапо й загинула від рук німецьких каральних органів. У Житомирі загинув один з керівників похідних груп ОУН Микола Сціборський. У 1941-1942 рр. німецькі каральні органи розстріляли в Києві низку провідників ОУН на східноукраїнських землях, зокрема видатну українську поетесу Олену Телігу. Як член похідної групи ОУН, О. Теліга організувала в Києві Спілку українських письменників, редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» – «Литаври». Після початку масових репресій гітлерівців проти українських націоналістів Теліга відмовилася залишити місто і продовжувала літературну та політичну діяльність. Її було заарештовано й разом із чоловіком та іншими націоналістами розстріляно в Бабиному Яру.

За самостійницькі публікації було заарештовано та розстріляно в Бабиному Яру в Києві склад редакції газети «Українське слово» на чолі з членами похідних груп ОУН І. Рогачем, П. Олійником та О. Чемеринським.

Був кинутий до концтабору Заксенгаузен і загинув там видатний український поет і археолог Олег Ольжич (Кандиба).

У результаті антиукраїнських репресій німецької окупаційної влади ОУН перейшла у підпілля й почала підготовку до збройного опору, з орієнтацією на майбутнє повстання. У свою чергу, Німеччина у пропаганді на окупованих українських землях почала звинувачувати ОУН у співпраці з Москвою.

Головним завданням політики фашистської Німеччини в Україні було витискування максимально можливих ресурсів з України та підготовка її до колонізації німцями. У перспективі фашисти планували частково винищити слов’янське населення України, а частково перетворити його на рабів відповідно до расової теорії гітлеризму. Поточна політика фашистської Німеччини на українських землях зводилася до боротьби з радянськими партизанами та підпільниками-комуністами, боротьби з націоналістичним підпіллям з метою не допустити відтворення Української держави, а також до антисемітської політики включно з геноцидом єврейського населення.

Наприкінці 1941 р. керівником «Рейхскомісаріату «Україна», основної частини території України, на які окупаційний режим поділив територію країни, було призначено Еріха Коха. За його правління жорстокість каральної політики Німеччини на українських землях суттєво посилилася. Почалося масове застосування безсудних страт цивільного населення, спалення цілих населених пунктів тощо. За таких умов у лісових районах України почали стихійно виникати повстанські загони. СРСР одразу почав намагатися використати й поставити під свій контроль антинімецький повстанський рух. Москва споряджала, фінансувала та забезпечувала зброєю й харчами численні диверсійні загони, які в тилу німецьких військ намагалися організувати прорадянське партизанське підпілля.

У 1942 р., після посилення репресій на українських землях, які змусили населення втікати в ліси, а також після налагодження радянським урядом діяльності повстанських баз у тилу ворога, прорадянський партизанський рух стає досить масовим в окремих лісових регіонах на Півночі України.

Націоналістичні повстанські загони почали діяти в Україні вже від початку війни. Вони створювалися переважно місцевим населенням на Волині й Поліссі. У лави повстанців нікого не мобілізовували, оскільки тримати когось насильно в підпільній армії практично неможливо. Першими організованими антирадянськими партизанськими відділами на території України стали загони Тараса Боровця (псевдонім Бульба). Він провів у підпіллі роки радянської окупації Волині 1939-1941 рр. та одразу після початку війни почав залучати до своїх загонів місцеве населення Полісся й Волині та радянських солдатів з-поміж тих, хто втрапив у німецьке оточення.

Невдовзі націоналістичні загони були реорганізовані під егідою ОУН-Б на централізовану воєнну силу. Офіційною датою створення Української повстанської армії (УПА) є 14 жовтня 1942 р. На козацьке свято Покрови Пресвятої Богородиці було сформовано перший відділ УПА. Упродовж усієї війни Українська повстанська армія лишалася найчисленнішою повстанською силою в Україні.

Кількість бійців УПА швидко зростала. Від поодиноких випадків роззброєння німецької поліції, захоплення зброї, вантажів, звільнення українських громадян, яких збиралися вивезти до Німеччини, УПА поступово перейшла до визволення від німецької окупації цілих районів, де вночі й удень діяла влада УПА. У 1943 р. українські повстанці на Волині вбили командувача партійної німецько-фашистської поліції (СА) Віктора Лютце.

Під час німецької окупації УПА й радянські партизани часто лишалися нейтральними один щодо одного.

До складу УПА входили не лише українці, але й численні представники інших націй СРСР, які формували цілі загони. Більшість повстанців неукраїнського походження були радянськими солдатами, що потрапили в оточення на початку війни, або втікачами з німецького полону. На певних етапах кількість бійців-неукраїнців досягала 40% від усього складу УПА. Зокрема, серед лікарів УПА переважали євреї. Повстанці проводили серед колишніх червоноармійців роботу, спрямовану на об’єднання представників цих народів під керівництвом ОУН.

Наприкінці 1943 р. головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка) (1907-1950 рр.), який водночас виконував функції голови ОУН (б). УПА була поділена на територіальні групи: УПА-Північ, що діяла на Волині й Поліссі, УПА-Захід у Галичині, Закарпатті й на Буковині, УПА-Південь на Вінниччині, Кременеччині, Бесарабії й Одещині та УПА-Схід, що діяла в цетральних і східних областях України. Крайовим командирам і штабам підпорядковувалися військові округи, яким підлягали курені, кожен з яких складався з 3-4 сотень по 160-200 вояків.

У 1943 р., у зв’язку з необхідністю пристосування до умов Центральної і Східної України, де були популярні антикапіталістичні гасла, програма ОУН набула соціал-демократичних рис. У 1944 р. за ініціативою командування УПА було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) – політичний орган, який з того моменту формально очолив визвольну боротьбу. Разом з членами ОУН до УГВР увійшли представники різних регіонів України і різних політичних орієнтацій. До 1950-х років УГВР, по суті, була підпільним урядом України.

Радянські диверсанти, діючи за вказівкою Москви, намагалися максимально послабити український національно-визвольний рух. Через дії радянського диверсанта М. Кузнецова фашисти розстріляли близько 2 тисяч чоловік, переважно членів ОУН. У 1943 р. в м. Рівному Кузнецов убив німецького генерала, навмисне залишивши на місці замаху посвідчення члена ОУН. Як результат, гестапівці заарештували понад 30 українських націоналістів. 20 вересня М. Кузнецов кинув гранату під ноги іншому німецькому генералу. І хоча той залишився живим, у рівненській тюрмі фашисти розстріляли 300 в’язнів-заручників серед повстанців та членів ОУН. За вбивство генерала Г. Кнута гестапівці розстріляли також 300 в’язнів цієї тюрми, а за смерть від руки Кузнецова головного судді окупованої України А. Функа німецькі каральні органи вбили 350 українців.

Боротьба УПА велася одразу на кілька фронтів у тяжких умовах іноземної окупації. На додачу до сутичок з фашистами й радянськими партизанами у 1944 р. сягнув своєї кульмінації кривавий конфлікт українців з польськими повстанцями та колоністами на Волині. Перед війною польський уряд заохочував польську колонізацію краю, наділяв поляків землею на шкоду інтересам українців. Під час війни польські шовіністичні сили сподівалися, незалежно від її результату, зберегти Волинь за Польщею.

Зі зміною ситуації на фронтах у 1944 р. українсько-польський конфлікт на Волині переріс у криваві міжетнічні сутички. У сутички польських та українських повстанців було втягнуто цивільне населення сіл, у яких базувалися ті й інші повстанські загони, що призвело до десятків тисяч жертв з обох сторін. СРСР і Німеччина через своїх агентів розпалювали національні суперечності та заохочували взаємну різанину українців і поляків. І СРСР, і Німеччина, які вели між собою запеклу боротьбу, були одночасно зацікавлені у взаємному ослабленні українського і польського народів.

Наприкінці війни німецька пропаганда приписувала ОУН-УПА зв’язки з Москвою, а радянська пропаганда, навпаки, звинувачувала націоналістів у зрадництві свого народу на користь Німеччини.

Після повернення на Західну Україну радянської влади антиукраїнські репресії відновилися з новою силою. Відновилися депортації місцевого цивільного населення, почалося запровадження колгоспів. Було заборонено Українську греко-католицьку церкву, масово ув’язнено її священиків та проголошено її приєднання до Московського патріархату. Греко-католицька церква, завдяки самовідданості священиків і мирян, продовжила свою діяльність у глибокому підпіллі.

У 1946 р. на всій території України, крім західних областей, почався новий Голодомор 1946-1947 рр. Він був викликаний різким післявоєнним зменшенням посівних площ та конфіскаціями хліба у селян. Західній Україні вдалося уникнути голодомору 1946-1947 рр., оскільки на той час там ще не було повної централізації сільського господарства, а керівництво СРСР боялося підсилення українських повстанців масовою втечею населення в ліси. Діяльність УПА фактично врятувала населення Західної України від голодомору. Натомість люди з решти територій України масово виїжджали до західноукраїнських міст і сіл по харчі.

Станом на 1 січня 1945 р., тобто за неповних 6 місяців після очищення Західної України від німецьких військ, радянські каральні загони вбили 124 тисячі 336 осіб, що брали участь у національно-визвольній боротьбі.

Загалом через УПА за весь час її існування пройшло до 400 тисяч бійців.

Методи боротьби радянських каральних органів з УПА та західноукраїнським населенням включали масштабні облави за участю артилерії, танків і літаків, заклики до амністії, створення розгалуженої агентурної мережі, блокаду окремих регіонів і населених пунктів, терор проти населення з боку «стрибків» – «истребительных батальйонов», депортацію окремих родин та цілих населених пунктів, публічні катування та страти, застосування принципу колективної відповідальності, організацію псевдоповстанських загонів з метою дискредитації повстанського руху. Зокрема, методи боротьби з українськими повстанцями включали дії перевдягнутих на повстанців загонів НКВС з метою виявлення прихильників УПА та здійснення злочинів нібито від імені вояків УПА задля їхньої дискредитації. У 1945 р. на території Західної України діяло 156 фальшивих «загонів УПА» у складі 1783 осіб. Крім того, практикувалося випалювання лісів, іноді разом з прилеглими селами, отруєння озер і криниць тощо.

Усі ці заходи призвели до значного скорочення складу УПА і змусили командування частково вивести підрозділи з України, прориваючись з боями через сателітні щодо СРСР Польщу, Угорщину і Чехословаччину до країн Заходу. Решті повстанців було наказано відійти у глибоке підпілля, а частина отримала завдання легалізуватися в радянських структурах.

Окремі члени УПА, що вирушили на еміграцію, відзначилися у народному повстанні в 1956 р. в Угорщині, взявши участь у боях на боці угорських повстанців у Будапешті.

За умовами радянсько-польського договору від 1945 р. споконвічні українські землі так званого «Закерзоння» (Лемківщина, Підляшшя, Надсяння, Холмщина) відійшли до Польщі. Деякі міста цього регіону були засновані ще за часів Великого Київського князя Ярослава Мудрого (зокрема м. Ярослав) або Данила Галицького (м. Холм). Радянський режим віддав Польщі споконвічні українські землі задля того, щоб розділити український повстанський рух, підвищити лояльність Польщі до СРСР та залучити Польщу до більш активної боротьби з УПА. Таким чином, УПА мусила воювати як проти СРСР, так і проти Польщі. Почалося виселення українців з нової території Польщі до України, а поляків з території України до Польщі.

Навесні 1947 р. загін УПА на Лемківщині здійснив партизанську операцію, в результаті якої загинув заступник міністра оборони Польщі генерал К. Сверчевський. Цим як приводом скористалося польське керівництво задля проведення тотального виселення українського населення з українських етнічних земель до інших регіонів Польщі. У результаті операції «Вісла», застосовуючи принцип колективної відповідальності для всього українського населення, углиб Польщі було примусово депортовано 150 тисяч українців. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СССР, що передбачала координації дій цих держав проти УПА.

Після реалізації акції «Вісла» УПА на «Закерзонні» втратила базу для своєї діяльності. Лише завдяки підтримці повстанського руху з боку місцевого населення була можливою їхня боротьба проти багатократно переважаючих сил супротивника.

СРСР з метою боротьби проти українського національно-визвольного руху продовжив серію терористичних убивств українських лідерів. Ще в 1926 р. в Парижі було вбито Симона Петлюру, того ж року в Рівному – отамана Армії УНР Володимира Оскілка, в 1938 р. у Роттердамі – Євгена Коновальця. У 1957 і 1959 рр. радянський агент убив у Мюнхені лідерів ОУН Лева Ребета і Степана Бандеру. Ці вбивства було розкрито. У результаті українська еміграція консолідувалася, а світ побачив, що СРСР вважав своїм чи не найголовнішим ворогом саме український національно-визвольний рух.

До середини 1950-х рр. повстанський рух було в цілому придушено. До цього призвели разюча нерівність сил, вкрай великий масштаб репресій, застосованих СРСР, практично повна відсутність зовнішньої підтримки повстанського руху, брак зброї та боєприпасів. Попри це, повстанський рух у Західній Україні в 1942-56 рр. мав унікальне значення для української державотворчості, зокрема, задля збереження й примноження традицій збройної боротьби за Українську державність.

Завдяки діям Української повстанської армії український народ виявив свою силу духу та волю до свободи. Він понад десятиліття протистояв одній з наймогутніших країн світу. Це відбувалося в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, аж до початку лібералізації в СРСР у середині 1950-х рр. не наважувалися на опір радянському тоталітаризму.

Населення Західної України, на території якої діяла УПА, у переважній більшості вважає бійців УПА героями й своїми захисниками. Ані СРСР, ані фашистській Німеччині не потрібна була незалежна Україна. їм були потрібні українські землі, «звільнені» від українського народу. Очевидно, що УПА мала свою власну мету, незалежну від Німеччини й Радянського Союзу. Ця мета – незалежна соборна Україна.