loader image

Голодомор

Завантажити брошуру

Німеччина не була і не є нашим цивілізаційним союзником (про це багато пише футуролог Ігор Каганець), але, оскільки ми орієнтовані на Європейський Союз, де Німеччина грає домінуючу роль, ми маємо змусити її відмовитися від політики подвійних стандартів (як це відбулося в 2014 році на наших очах), щоб вона прийняла ряд позитивних для нас рішень, одним з яких є визнання Голодомору актом геноциду Совєтської Росії проти України, яка на той час мала статус колонії, бо УНР програла війну 1918-1922 років. Ця російсько-українська війна, яку після більшовицького перевороту Українській народній Республіці оголосила Совєтська Росія, завершилася першим голодомором 1921-1922 років, що став предтечею ще більш масштабного злочину імперської більшовицької Росії на окупованій території України – спланованим масовим вбивством української нації – Голодомором 1932-1933 років.

Після петиції, поданої у 2019 році в Німецький Бундестаг про визнання Голодомору геноцидом Українського народу, Україна домагається від Німеччині визнання цього факту. Подана петиція набрала необхідну кількість голосів – більше 50.000.

Після цього була створена петиційна комісія з усіх правлячих партій та уряду. До петиційної комісії ввійшли представники усіх правлячих партій Німеччини та представники уряду. Партія лібералів (Вільна Демократична партія), Християнсько-соціальний Союз (ХСС), Соціал-демократична партії (СДПН) та партія Зелені (Союз 90/Зелені) готові підтримати нашу петицію. Серед партій Німеччини, представлених в Бундестагу, є Ліві та Альтернатива для Німеччини, які підтримують РФ, і тому ці деструктивні сили проти визнання голодомору.

Окрім того, німецький уряд хвилюється що відношення з їхнім партнером РФ можуть погіршитися, оскільки Німеччина завдяки проросійській політиці канцлерки Ангели Меркель стала заручником двох великих проектів – «Північний потік» і «Північний потік-2» – які по суті є зброєю путінської Росії проти Європейського Союзу і передусім – України.

Представники партії Ліві, Альтернатива для Німеччини та представники німецького уряду наголошують на кілька пунктів, які не дають їм можливість прийняти рішення на першому етапі – в петиційній комісії. А саме:

– Чи був Голодомор геноцидом українського народу.

– Чи є достатньо документальної інформації про Голодомор 1932-33 років.

– Яка кількість українців загинула при Голодоморі, при цьому дотримуються чисельності 3,5 мільйонів загиблих.

Створена комісія істориків (7 українських і 7 німецьких) не привела до нічого. Вона почала відстоювати сторону уряду і не була об’єктивною, тому з ініціативою українського посла Мельника іх роботу зупинено. Повинна нова комісія сформуватися. якої поки що немає.

З огляду на це, процес визнання Голодомору в Україні офіційним Берліном затягується.

Разом з Послом України в Німеччині паном Андрієм Мельником, який докладає чималих зусиль у цій болючій для українців темі, українські волонтери надсилають матеріали, інформують, беуть участь в дискусіях і доносять правду про Голодомор в Україні.

Громадське об’єднання Україна Форум (Ukraine Forum e.V.) з Берліну підготувала цілу низку відповідей і надсилає їх листами до кожного члена петиційної комісії (32 члени). До листів додали фільм ЦІНА ПРАВДИ / Mr. Jones / RED SECRETS.

Свідомі українці, які знають про цей злочин російської колоніальної влади, зберігають історичну пам’ять про цю трагічну подію для своїх наступних поколінь, і прагнуть отримати визнання Голодомору актом геноциду української нації, спеціально спрямованого на знищення українців, усім цивілізованим світом, зокрема звертаються до офіційної влади Німеччині визнати Голодомор 1932-1933 років актом геноциду українців.

Свідому українці віддають шану німецьким дипломатам, журналістам та медіа ресурсам, які інформували та публікували про цю тему, і звертаються з проханням увіковічити цю пам’ять пам’ятником у Берліні. Для цього волонтери збирали підписи для підтримки в цій важливій справі.

Голодомор 1932-1933 років

Важкий шлях до правди. Ретроспектива

Національне відродження 1923-1930 років продемонструвало світові, що українська нація жива. Це дуже лякало кремлівських більшовицьких партійних діячів, які після жовтневого перевороту 1917 року почали відроджувати більшовицьку російську імперію. Мало кому відомо, що за більшовицьким переворотом 1917 року стояли єзуїти – наглядачами рептилоїдів на планеті Земля.

Сталін і Ленін знали про найбільший етнос імперії. У Кремлі виник план «накрити» Україну голодом. Голод став найефективнішою зброєю боротьби російських більшовиків проти непокірного українського народу. Впродовж багатьох десятків років більшовики, потім комуністи приховували від майбутніх поколінь українців правду про те, як більшовицький режим методично знищував 81-мільйонний етнос, найбільший етнос царської і більшовицької імперії. Власне, мета цього зловісного режиму полягала саме в тому, щоб повністю знищити в пам’яті населення імперії слово «українці». Перший голодомор на початку 20-х років знищив близько двох мільйонів українців, він став передвісником ще більш жахливого вбивства українського народу, який спланували російські більшовики…

Під час голодомору 30-х років в Україні були масові активні і пасивні протести населення проти злочинних дій більшовицького режиму, проте обеззброєні маси нічого не могли вдіяти проти озброєних військ російського НКВД. Активний спротив творили лише партійні органи на місцях. Сталін у телеграмі тодішньому секретарю ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу висловив стурбованість тим, що 50 райкомів партії висловилися проти нелюдських планів заготівлі хліба. Усі, хто чинив спротив більшовицькому режиму, згодом опинявся у російських концентраційних таборах. Більше половини в’язнів цих таборів складали українці. Боротьба російського більшовизму проти українства відбувалася у перманентному режимі, безперервно і безкомпромісно.

Італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго у 1933 році доповідав послові Італії у Москві: «Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому, і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а також і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням». Історія також зберегла цинічне зізнання тодішнього керівника Харківської ОГПУ, який проговорився, що внаслідок організованого для українців голоду «етнографічний матеріал буде змінено». Партійний російський чиновник знав, що казав, бо це була широкомасштабна операція по знищенню найбільшого етносу імперії, що змінила назву на СССР…

Впродовж усіх років існування комуністичного режиму факти боротьби українців проти злочинної комуно-російської влади ретельно приховувалися. Останній голова КДБ України генерал О.Галушко, втікаючи після серпневого компартійного заколоту 1991 року до Москви, недаремно викрав найбільш важливі документи з київських архівів цього репресивного органу, що стосувалися голодомору 1932-1933 років в Україні. Компартійна номенклатура намагалася приховати той факт, що усі голодомори 20-х, 30-х, 40-х років ХХ століття в Україні були наслідками правління російського більшовизму, який у повній мірі проявив свою жорстокість, цинізм і українофобію, що по суті мало відрізнялася від расизму.  Найбільш масштабним і трагічним з них для українців став голодомор 30-х років.

Український фактор – обеззброєний український народ, який упродовж усіх трьох голодоморів перебував у бездержавному, поневоленому становищі, виявився занадто складною і неоднозначною категорією, яка з одного боку, стала на заваді російському більшовизму, а з іншого – допомагала йому в цій злочинній справі. Більшовицькі окупанти все робили, щоб розколоти український народ на антагоністичні угрупування і в такий спосіб залучити на свій бік частину національно несвідомого населення. Українська національна єдність дала суттєву державно-політичну тріщину. Частина інтелігенції, робітничого класу, сільської та міської бідноти у 1918-1920 роках приєдналася до російських більшовиків і стала ворожою своєму народу. Поділ українського народу на прихильників і противників окупаційної більшовицької влади тривав до проголошення незалежності України у серпні 1991 року.

Про український фактор в 30-ті роки – роки  геноциду російського більшовизму проти українства, тодішній секретар ЦК КП(б)У  єврей Мендель Хатаєвич досить відверто і цинічно сказав: «Між нашим режимом і селянством точиться нещадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік (1933) був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйони жертв, але колгоспна система (по суті – російське рабство – ВЗ) залишиться тут навіки. Ми виграли війну»…

Півстоліття після голодомору, у 1983 році, в надрах апарату Компартії України народилася вказівка, підписана компартійними функціонерами Капто та Мухою, «Про п’ятдесятиліття так званого голоду 1933 року», в якій заперечувався факт голоду в Україні, як геноцид проти українського народу. Того ж року компартійний ідеолог горбачовської «перестройки» тодішній посол СРСР в Канаді Олександр Яковлєв організував за кордоном лави дипломатів і журналістів, щоб погасити правду про 1933 рік, яку розкривала українська діаспора в США і Канаді.

Щоб донести світові всю правду про штучний голод в Україні, організований колоніальним комуно-російським режимом в 1932-1933 роках, Всесвітній Конгрес Вільних Українців роком пізніше (1984 року) звернувся до юристів і вчених світу з проханням прийняти участь в розслідуванні причин голоду, що мав місце в Україні. Організаційна нарада членів Комісії по розслідуванню причин голоду в Україні відбулася в Торонто (Канада) 12 лютого 1988 року.

На організаційній нараді було визнано за необхідне повністю відокремити Комісію від позивача – Всесвітнього Конгресу Вільних Українців, щоб мати незалежні джерела фінансування і бути, таким чином, незалежним органом, вільним у встановленні своєї компетенції. Юридична фірма Деніса Морріса в Торонто згодилася бути опікуном комісії.

Щоб гарантувати неупередженість і незалежність Комісії, було визнано за необхідне також надати Радянському Союзу можливість приймати участь у слуханнях. З цією метою виконавчий голова Комісії в листі від 13 лютого 1988 року запропонував Голові Ради Міністрів СРСР Миколі Рижкову направити на її засідання відповідних державних службовців, осіб і груп осіб з СРСР. В інтересах дотримання історичної точності Комісія запросила також дозволу на доступ до архівів і публічних документів в СРСР. Але відповіді з Москви від російського державного і партійного діяча Комісія не отримала.

Комісія діяла на зразок своїх попередниць – англійської і американської президентської Комісій, коли свідки давали свідчення під присягою і кожен з них підлягав перехресному допиту з боку Генерального адвоката Комісії.

Комісія двічі проводила слухання. Перше з них відбулося 23-27 травня 1988 року в готелі «Європа» в Брюсселі, а друге – з 31 жовтня по 04 листопада 1988 року в готелі «ООН Плаза» в Нью-Йорку. На цих слуханнях сторони – позивач і генеральний адвокат надали свідчення і докази. Підсумкова нарада Комісії відбулася 15-18 листопада 1989 року в готелі «Кенсінгтон Хілтон» в Лондоні.

Згідно рішенню Комісії, остаточний підсумок її роботи був оприлюднений у вигляді надрукованих протоколу всіх слухань та документів і остаточного звіту, в якому був викладений висновок Комісії, а також точки зору її членів на факт голодомору в Україні в тридцяті роки 20-го століття.

Оприлюднити матеріали Комісії по голодомору 1932-1933 років в самій Україні стало можливим лише після проголошення незалежності, – в 1993 році, коли молода держава вперше офіційно відзначила 60-річчя цієї трагічної події з її недавнього колоніального минулого…

З підсумкового звіту Міжнародної Комісії

по розслідуванню голоду в Україні 1932-1933 років

Мета створення Комісії – не обмежуючись загальним характером розслідування, проводити його і доповідати про його результати по таких пунктах:

– наявність і тривалість голоду;

– причина чи причини голоду;

– його наслідки для України і її народу;

– рекомендації відносно відповідальності за організацію голоду.

Комісія вивчила дані про скорочення населення, що відображені у переписах населення до і після голоду.

Ці дані дають можливість зробити висновок, що Україна втратила більш ніж 3 мільйони свого населення, і ще мінімум 3 мільйони – це втрати в національному прирості населення. В той же час за тих же умов сусідні республіки отримали приріст населення : Росія +28 відсотків і Білорусія +11,2 відсотків…

Свідчення

1. Як зазначається у визначенні компетенції, першим завданням Міжнародної комісії по розслідуванню голоду 1932-1933 р.р. в Україні є встановлення існування голоду 1932-1933 р.р., його тривалості і причини, а також наслідків для українського народу…

а. Переважні свідчення

Існування голоду в Україні приблизно з серпня-вересня 1932 р. по липень 1933 р. більш не підлягає сумніву.

Хоча впродовж багатьох років існування голоду категорично заперечувалось радянською владою, сьогодні цей факт повністю визнаний в СРСР.

б. Показання

Факт існування голоду чітко виникає із свідчень тих, що вижили і розповіли Комісії про умови життя в розглянутий період. Більш того, ці свідчення, щирість яких не викликає сумнівів, підтверджується іншими свідченнями…

Які б сумніви не викликали пояснення свідків з приводу становища, що склалося в Україні в 1932-1933 р.р., цілком очевидно, що Україна знаходилась в лещатах голоду; це безперечно. Дійсно, селяни і раніше часом страждали від нестачі продуктів. Як би там не було, надзвичайний брак продуктів, що на думку свідків є джерелом їх жахливих страждань, не може бути серйозно розтлумачений, як звичайний прояв важких умов існування. Такий висновок був би фактично неправомірним, оскільки українське селянство в цілому вирізнялося заможністю, а його більш привілейована частина – відвертою заможністю…

г. Радянські джерела

Впродовж багатьох років Радянський Союз замовчував існування голоду в Україні в 1932-1933 р.р. за винятком офіційних спростувань, що давалися по мірі необхідності владою і офіційною пресою, а також науковими і університетськими колами. Як наслідок, в 1932-1933 р.р. влада Української РСР і влада Радянського Союзу відкрито заперечували існування голоду… Більш того, згідно свідчень, що були надані Комісії, стає зрозуміло, що люди в Україні, навіть в школах, змушені були зберігати мовчання з приводу голоду із-за страху перед тим, що до тих, хто ігнорував заборону, застосовувались санкції.

Це організоване мовчання тривало до тих пір, поки Сталін керував всіма сферами радянського політичного життя. Після його смерті факт засудження Хрущовим тяжких несправедливостей, як наслідок політики його наступників, пояснює, чому згадки про трагічну долю України в 1932-1933 р.р. стали більш частими. Як правило, про голод детально не говорилось, використовувалися ухильні висловлювання, щоб приховати будь-які незручні визнання, але траплялися і винятки. Наприклад, Роман Терехов, український партійний секретар, що був знятий з посади у січні 1933 року, опублікував в 1964 році статтю у «Правді», заявивши, що він особисто попереджував Сталіна про голод 1932-1933 р.р.. Про голод ясно говориться у спогадах Хрущова…

Завершення процесу десталінізації зайняло багато років. Взагалі, і це зрозуміло, лише після приходу до влади пана Горбачова факт існування голоду в Україні в 1932-1933 р.р., мабуть широко визнається сьогодні, навіть радянськими офіційними особами, незалежно від розходження у точках зору про його причини і тривалість, а також міру відповідальності, що витікає з цього.

д. Роботи вчених

9. Комісія відзначає, що за останні 20 років, чи близько до цього, спостерігалось зростання кількості наукових робіт і досліджень, присвячених голоду в Україні 1932-1933 р.р. ці роботи були надані Комісії позивачем і генеральним адвокатом. Комісія дуже ретельно вивчила ці джерела, а деякі їх автори, як п. Конквест, Косинський, Луцюк, Мейс, Славутич виступили на публічних слуханнях в Брюсселі і Нью-Йорку.

Комісія окремо не оцінювала наукову вартість цих робіт. Вона лише робить висновок, що вони дотримуються однієї думки про існування голоду…

З підсумкового звіту Міжнародної Комісії

по розслідуванню голоду в Україні 1932-1933 років.

а. Тривалість

Характер подій робить майже неможливим визначення точного дня початку і закінчення голоду в Україні 1932-1933 р.р., що цілком зрозуміло… всі джерела одностайні в тому, що стосується розвитку подій: голод почався наприкінці літа 1932 р., досяг свого піку на початку весни 1933 р. й закінчився на початку літа 1933 року…

Перші його ознаки з’явилися на початку 1932 р. й були легко передбачуваною кульмінацією наступу, початого Сталіним проти селян взагалі і України зокрема з кінця попереднього десятиріччя… поставки зерна, нав’язані Україні, значно скоротили запаси продовольства для населення. Вирішальний удар був завданий у липні 1932 р., коли Москва спустила план заготівлі зерна в 7,7 мільйонів тонн. Пізніше ця цифра була зменшена до 6,6 мільйонів тонн на вимогу третьої Всеукраїнської партійної конференції. Але навіть така зменшена квота явно перевищувала можливості селянства, котре, не дивлячись на досить добрий врожай, поступово було доведено до стану голоду, який почався в Україні восени 1932 року. Між іншим, слід відзначити, що на першому засіданні третьої Всеукраїнської партійної конференції у липні 1932 року перший секретар ЦК КП(б) України Косіор офіційно заявляв про відсутність продовольства.

З усіх отриманих свідоцтв випливало, що найстрашніша ситуація склалася у березні 1933 року…

Зазнавши важких випробувань суворої зими, вичерпавши останні запаси продовольства, які їм вжалося зберегти від реквізиції, селяни вмирали голодною смертю у великих кількостях. Призначення Постишева на посаду першого секретаря ЦК КП(б) України у січні 1933 р. схоже, погіршило становище; за ним настало посилення жорстких заходів, спрямованих проти населення України. Це призвело до жахливих страждань на початку весни 1933 року…

Свідки і експерти згоджуються, що до кінця квітня – початку травня 1933 р. реквізиції зерна були тимчасово призупинені чи значно скорочені. Хоч і не регулярно, але розподілялися продовольчі пайки серед тих, хто вижив й кому дозволено збирати перші стиглі плоди нового врожаю…

б. Географія

Як витікає з матеріалів, отриманих Комісією, а також наданих їй досліджень, голод охопив всю без винятку територію в рамках політичних кордонів Української республіки…

Голод не обмежився Україною. В 1932-1933 р.р. він також розповсюдився на інші регіони Радянського Союзу, в основному на Казахстан, райони Дону й Кубані, Північний Кавказ, на райони в басейні Волги і деякі частини Західного Сибіру…

У нас немає пояснення, чому території з російським населенням уникнули голоду, оскільки за десять років до цього, в 1921-1922р.р., голод не пощадив їх.

в. Кількість жертв

Не існує точного обліку жертв голоду в Україні 1932-1933 р.р. й, таким чином, числа загиблих. У мемуарах Хрущова, які цитувалися Ж.Сопинкою у виступах перед  Комісією, говориться: «Я не можу назвати точні цифри, оскільки ніхто не вів обліку. Все, що ми знали, – це те, що люди помирали у великих кількостях».

Загальновідомо, що ці цифри були надзвичайно великі…

Комісія не бачить сенсу описувати всі доступні методи, які можна було використати і які були надані до розгляду. Необхідно лише зауважити, що з метою виправдання своїх оцінок найбільш надійні експерти користувалися демографічним методом, що базувався на аналізі результатів перепису населення, яке проводилося в Радянському Союзі до початку й після закінчення голоду. З цієї точки зору особливо цінним є два переписи. Перший перепис проводився у 1926 році, тобто за 6 років до початку голоду; згідно його результатів з 147.627.000 осіб, що проживали в СРСР, населення України складало 31.195.000 осіб. Другий перепис був проведений в 1939 році, тобто через 6 років після закінчення голоду. Згідно результатів цього перепису в Україні проживало 28.111.000 осіб серед загального числа населення СРСР – 170.557.100 осіб. Населення України, таким чином, зменшилося за 13 років (радянської влади – В.З.) на 3.084.000 осіб або на 9,9%. Це зменшення різко контрастує зі зростанням населення у сусідній Білорусії – 11.3% зі зростанням в цілому по Радянському Союзу на 15,7%…

Визнання Голодомору в Україні - ознака цивілізованості 1/1

З підсумкового звіту Міжнародної Комісії

по розслідуванню голоду в Україні 1932-1933 років.

Причини голоду

Надмірна заготівля зерна в липні 1932 року стала прямою причиною голоду, що спалахнув в Україні тієї осені. Згідно твердженню позивача, більш глибоке коріння необхідно шукати в примусовій колективізації сільського і в розкуркуленні, що проводилося радянською владою протягом багатьох років; а також у бажанні центрального уряду (кремлівського керівництва – В.З.) дати бій традиційному українському націоналізмові.

а. Вступ

… Парадоксально, що голод спалахнув в одному з найбагатших регіонів СРСР. На той час Україна постачала майже 30 відсотків радянських ресурсів, хоча її територія складала лише 3 відсотки від союзної, а доля населення становила 20 відсотків. Сільське господарство завжди процвітало в Україні, і це пояснює можливість закупок зерна, які стали безпосередньою причиною голоду восени 1932 р. …

Після періоду «військового комунізму»… Ленін був змушений вдатися до більш гнучкої політики, щоб запобігти тотальної економічної катастрофи. Тому він запропонував НЕП (нову економічну політику), про яку було оголошено 15 березня 1921 на Х з’їзді комуністичної партії… НЕП був найбільш вигідний Україні, дозволив їй поступово покінчити з розрухою, спричиненої війною і революцією. Але після смерті Леніна до влади прийшов Сталін, котрий відмовився від цієї політики. Хоча формально НЕП не був скасований до грудня 1929 р., йому на зміну в 1928 р. прийшов перший п’ятирічний план (п’ятирічка), метою якого було створення централізованої економічної системи з колективізацією сільського господарства і прискореною індустріалізацією Радянського Союзу. Голод прийшов на Україну до завершення першого п’ятирічного плану…

Ні комунізм, ні економічна централізація не могли зморити голодом народ України в 1962 році. Але не можна не брати до уваги високу вартість радянської програми індустріалізації в 1930-ті роки, дуже важливої для економічного розвитку і незалежності перед лицем високо розвинутих західних держав. Ця вартість пов’язана з крупно масштабними поставками зарубіжної технології, без якої швидка індустріалізація була приречена на провал. Що і визначило експорт Радянським Союзом своїх ресурсів, необхідних для забезпечення втрат. Серед статей експорту дуже важливу роль грала пшениця і кукурудза, а Україна, без сумніву, була їх головним постачальником…

б. Заготівля зерна

Поставки зерна, спущені Україні в липні 1932 р. є безпосередньою причиною голоду, що спалахнув двома місяцями пізніше…

В 1930 р. Україні був спущений план в 7,7 млн. тонн. Завдяки винятково високому врожаю він був виконаний, хоча навряд чи якась кількість зерна була залишена в засіках. Такий самий план був визначений й на 1931 р., але не був виконаний по причині поганого врожаю. Не дивлячись на це було реквізовано 7 млн. тонн зерна, що серйозно зменшило ресурси селян. Але в 1932 р. названа цифра не була зменшена, хоча становила більше 50 відсотків від загального збору врожаю в Україні. Заготовки носили відверто непропорційний характер, про що публічно заявлялось українськими керівниками… на Всеукраїнській партійній конференції (6-9 липня 1932 р.) у присутності Кагановича і Молотова, офіційних представників Москви…

Врешті-решт владі вдалося заготовити лише 3,7 млн. тонн, не дивлячись на величезні зусилля, вжиті з метою позбавлення селян останніх запасів…

Принцип, що лежав в основі цієї техніки, надзвичайно простий: він полягає в нав’язуванні колгоспам… обов’язкових квот поставки зерна державі без врахування особистих потреб. Теоретично, поставки мали оплачуватися, але передбачувана ціна була сміхотворно малою. В 1933 р., наприклад, вона складала 4-5 відсотків ринкової…

Надмірний характер цих обов’язкових поставок неминуче вів до голоду, оскільки селяни більше не могли себе прогодувати…

Звісно, що голодуючі намагалися викрасти продовольство, необхідне для підтримання життя, навіть із застосуванням грубої сили.

По мірі розповсюдження безладдя влада викликала війська для охорони складів. Солдати, як правило росіяни або у крайньому випадку, не українці, не вагаючись пускали у хід зброю.

Особливої уваги заслуговує указ від 6 грудня 1932 р., згідно з яким складались «чорні» списки (чорні дошки) сіл, що вважалися винними у саботажі…

Спочатку … до «чорного» списку було внесено шість сіл. 15 грудня 1932 р. цей захід був поширений на 88 районів з 358, що на той час існували в Україні … жителі цих районів в масовому порядку депортувалися на північ (до Росії, «тюрми» народів – В.З.).

в. Колективізація

Скасування приватної власності на засоби виробництва – одна з аксіом марксизму…

Впродовж тривалого часу (після жовтневого перевороту 1917 року –В.З.) радянська влада дуже обережно підходила до цього питання, боячись викликати ворожість з боку чисельного селянства…

1928 року державна політика радикально змінилася. Після прийняття першого 5-річного плану і скасування НЕПу було прийнято рішення про примусову колективізацію сільського господарства… Восени 1929 року на долю колективних господарств в Україні припадало лише 5,6% всіх господарств і 3,7% орної землі. У листопаді 1929 року політбюро вирішило прискорити цей процес, але без поспіху: до кінця 1932 року 20% орної землі і 20% господарств необхідно було об’єднати у колгоспи. Через чотири місяці, у лютому 1930 року, офіційна позиція стала більш жорсткою. Була оголошена загальна колективізація, – ось чому до 1 березня 1930 року колгоспи контролювали 69% орної землі і 63% сільських господарств.

Колективізація, передусім, була віддзеркаленням політико-ідеологічних мотивацій. Вона стала примусовою, коли з’ясувалось, що на «добровільній» основі її здійснити неможливо, незважаючи на застосовані примусові заходи…

З іншого боку… колективізація ніколи не переслідувала мети етнічного чи расового порядку. Дехто з експертів, зокрема, професор Чировський, Конквіст і Славутич, очевидно, не заперечують те, що колективізація використовувалася для придушення фанатичного націоналізму (натомість нав’язуючи під маскою інтернаціоналізму фанатичний російський шовінізм, як форму расизму – В.З.), засудженого як «буржуазний», що загрожував цілісності радянської держави. Це завдання не обмежувалось Україною. Можливо, Україна була регіоном, найбільш підходящим для здійснення цієї політики, оскільки її територія була відома своїм запеклим націоналізмом і домінуючим селянством. В такій ситуації колективізація означала розгром селянства – «традиційної колиски українського націоналізму».

Дуже м’який метод використовувався на початку першого п’ятирічного плану… офіційні заяви ставали все жорсткішими по мірі того, як, завдяки розкуркуленню, збільшувалась прірва між українським селянством і радянським урядом…

Спочатку влада надсилала до сіл уповноважених селян до колгоспів. Цю компанію було визнано недостатньою, указом 1929 року було оголошено про набір 25 тисяч робітників-добровольців (25-тисячники), які після нетривалого навчання направлялися в села роз’яснювати селянам переваги колективізації. Спочатку передбачалося, що добровольці будуть призвані на один рік, але з кінця 1930 року їх тимчасове призначення стало носити постійний характер. Майже всі добровольці були робітниками. Ті, кого посилали на Україну, в своїй більшості були росіянами або, в будь-якому разі, не українцями, – чинник, який мало сприяв довірі з боку місцевого населення. Починаючи з 1930 року їм надавали допомогу мільйони солдат і робітників, тимчасово направлених владою на село.

Зростаючий опір населення колективізації і розкуркуленню, особливо в Україні, спонукало 25-тисячників (насправді їх чисельність була значно більшою) покладатися на дедалі більш жорсткі методи, які набули відверто жорстокого характеру. Оскільки ці люди зазнавали великих труднощів з отриманням обіцяної зарплати, вони заохочувались до використання місцевих ресурсів для відшкодування обіцяного, а це не сприяло покращенню відносин з селянством. Коли розпочався голод, вони об’єдналися з місцевими активістами, щоб забезпечити повагу як до заготівлі зерна, так і до колективізації сільського господарства.

Колективізація і розкуркулення, особливо в Україні, зіткнулися з відчайдушним опором, який лише підсилював жорстокість застосованих при цьому заходів…

Цей опір був безжалісно придушений владою, яка не вагаючись застосувала збройну силу. Але в акціях опору приймали участь не тільки селяни, яких примушували до колективізації.

Спочатку сама компартія України різко негативно сприйняла політику, що зустріла широке засудження з боку її членів. Це стало причиною чистки, яка розпочалася в 1929-1930 роках і призвела до виключення з партії 21 тисяч осіб, що складало більше 50 відсотків від загального числа членів. Більш того, у липні 1932 року було змінено 80 відсотків районних партійних секретарів.

Колективізація, нарешті, зіткнулася з шаленою опозицією в самому політбюро, особливо з боку Зінов’єва, Радека, Рикова. Це, на думку професора Чировського, пояснює їх ліквідацію Сталіним.

Колективізація ніколи не обмежувалася Україною, оскільки це суперечило б основній доктрині марксизму-ленінізму стосовно економіки і соціальної організації суспільства.

…Саме в Україні примусова колективізація була проведена найбільш швидкими темпами, яких не вдалося досягти в жодному іншому місці і ні в який інший проміжок часу, що випливає зі свідчень, наданих Комісії.

Здається також, що саме в Україні колективізація спровокувала найзапекліший опір. Це можуть підтвердити об’єктивні джерела, які має лише Україна. Слід визначити, що українці, мабуть, завжди відзначалися яскравою індивідуальністю – факт, який пояснює, по суті, їх природній опір будь-яким формам колективізації. Україна ніколи не знала напівколективної  (колективістської) формули «міра» чи «общини», характерних для Росії при царському режимі…

г. Розкуркулення

«Куркуль» являв собою заможного селянина, який належав до вищого прошарку українського селянства, традиційно поділеного на три категорії: куркулі, середняки і бідняки.

Оскільки радянська влада вела класову боротьбу, вона досить швидко зацікавилася куркулями, котрі вважалися найзаможнішою категорією селянства… Разом з посиленням боротьби з куркулями, Рада народних комісарів у травні 1929 року сформувала більш точні … критерії, що включали найом робочої сили, сільськогосподарської техніки, володіння млином, участь у комерційній діяльності, позику грошей… Але ці критерії були настільки широкими, що дозволяли віднести до куркулів всіх (українських – В.З.) селян без винятку…

27 грудня 1929 року у виступі по аграрному питанню на конференції студентів-марксистів Сталін офіційно заявив про свій намір розпочати «ліквідацію куркульства як класу». Це було початком розкуркулення, формально спровокованого указом від 4 лютого 1930 року, прийнятого на основі резолюції «Про заходи по ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації», в свою чергу схваленої політбюро 30 січня 1930 року.

По закінченню голоду розкуркулення було практично завершено. Долю доведених до нелюдського стану куркулів,… В.Гроссман порівнював з долею жидів при нацистському режимі (в Німеччині – В.З.)…

Нарешті, необхідно зауважити, що розкуркулення, можливо було частково відповіддю на націоналістичні прояви. Ніхто з тих, хто виступав перед комісією, не казав про розкуркулення, як кампанії, що була спричинена расовими чи етнічними протиріччями. Як би там не було, куркулі, особливо в Україні, традиційно мали сильні націоналістичні почуття. Ліквідація куркулів означала також, в світлі цієї теорії (марксизму-ленінізму – В.З.), придушення національної тенденції, що являла небезпеку для радянської влади…

Немає повністю надійної оцінки кількості жертв розкуркулення в Радянському Союзі. Ґрунтуючись на даних радянських авторів, професори Косик і Конквіст оцінюють кількість депортованих на рівні 1,5 млн. осіб. Посилаючись на невідоме радянське джерело, професор Косик називає 240.457 сімей; цю ж цифру називає і Рой Медвєдєв. Окрім того, за той же час в Україні було знищено від 300.000 до 500.000 куркулів.

д. Денаціоналізація

Україна має багатовікову історію і давню культуру, що дало її жителям гостре усвідомлення особливої ідентичності, що збереглося навіть після того, як у 18-му столітті Російська імперія поклала кінець їх мріям про незалежність.

Коли в 1917 році царський режим було скинуто більшовицькою революцією в період, що характеризувався тріумфом націоналізму в інших країнах, Україна, безумовно, повинна була зробити спробу утворити незалежну державу. Створення Української народної Республіки було проголошено у Київі 20 листопада 1917 року під керівництвом Петлюри і Винниченка. 25 грудня 1917 року більшовики, що складали меншість на виборах до Конституційної Асамблеї, все ж сформували «радянський» уряд у Харкові на чолі з Коцюбинським. Цей уряд в’їхав (в Київ – В.З.) на плечах Красної Армії 12 лютого 1918 року. Впродовж декількох місяців, що він знаходився при владі, радянський уряд розгорнув політику інтенсивної русифікації, забарвленої сильними антиукраїнськими настроями.

Після Брест-Литовського договору 1918 року Україна опинилася під німецькою окупацією, поки капітуляція Німеччини не дозволила Петлюрі прийти до влади у грудні 1918 року. Вже 5 лютого 1919 року український уряд змушений був залишити Київ, захоплений Красною Армією, і власне тут у 1919 році Х.Раковський проголосив утворення Радянської Республіки Україна.

Після падіння Петлюри в Україні зміцнюється радянський уряд під жорстким контролем Москви. Не могло бути й мови про незалежність, не дивлячись на проголошення Радянського Союзу федеративною державою, що поважає автономію своїх членів.

Після періоду «воєнного комунізму»… Ленін … повернувся до більш гнучкої політики, оскільки бачив зростаючу загрозу хаосу. Поворот на економічному рівні знайшов своє віддзеркалення в прийнятті НЕПу в 1921 році. Фактично це призвело партію до захисту на ХІІ з’їзді у квітні 1923 року політики «коренізації», що поважала специфічні особливості різних національностей, що населяли Радянський Союз.

В Україні ця політика українізації швидко дала чудові результати, які були більш помітними, ніж в інших республіках. Це призвело, зокрема, до посилення відродження націоналізму, тимчасово придушеного після того, як Красна Армія оволоділа Україною в 1920 році. Багато хто з націоналістичних лідерів, включаючи колишнього президента (УНР –В.З.) М.Грушевського, повернулися на Україну, де в 1924 році зайшли настільки далеко, що заявили про свою відданість Україні й комунізму (Декларація 66-ти). Цей вітер лібералізму поклав початок інтенсивної культурної діяльності, що проявилася в політичному розвитку української літератури і публікації багатьох дослідницьких праць про українську мову. В 1925 році О.Шумський навіть поставив вимогу, щоб партійне керівництво Україною було доручено українцю.

О.Шумський був звинувачений у відхиленнях націоналістичного ґатунку і зміщений з посади у 1927 році. У тому ж році С.Косіор змінив Л.Кагановича в якості першого секретаря ЦК Компартії України. Новий комісар народної освіти М.Скрипник, хоч і був вірним більшовиком, ні на йоту не відійшов від ідеї українізації. Символічно те, що він дав вказівку спеціалістам повністю очистити українську мову від русизмів. Під керівництвом цього нового сильного лідера українська свідомість обов’язково мала зміцнитися, оскільки натяки на незалежність України, навіть в рамках радянської федерації, ставали все більш частішими. Ідея полягала не просто в опануванні Української автономії, але і у поверненні територій, що межували з українською більшістю. М.Скрипник навіть закликав до офіційної зміни кордонів республіки.

Реакція встановилася в 1929 році, коли були впроваджені насильницька колективізація сільського господарства і розкуркулення.

Нападки на інтелігенцію стали першим сигналом рішучості Москви відновити жорсткий контроль над (українською – В.З.) нацією, що стверджувала свою автономію… В липні 1929 року почалися масові арешти під приводом заколоту, мабуть, повністю сфабрикованого владою, серед так званого Союзу за визволення України. У березні 1930 року сорок п’ять членів вище згаданої організації – письменники, лексикографи, члени Академії наук – були піддані показовим судам, що були організовані в Харківському оперному театрі. Більшість звинувачених, з котрих вибивалися фальшиві зізнання, були членами партій, що входили свого часу, до націоналістичного уряду Петлюри. Їм були винесені суворі вироки. Почалися чистки в університетських колах і в Академії наук. Під приводом антирадянського заколоту багато хто з інтелектуалів опинилися у в’язниці чи засланні.

Більшість колишніх лідерів національного руху, зокрема, президент Грушевський і прем’єр-міністр Голубович, були заарештовані у лютому 1931 році за звинуваченням у заколоті «Українського національного центру».

Під час керівництва Павла Постишева на українців звалилися смертельні удари голоду, що вразив Україну восени 1932 року. Постишева призначили секретарем ЦК Компартії України у січні 1933 року. Згодом він став наймогутнішою фігурою в Україні. Постишев швидко покінчив з політикою українізації, поставивши республіку під прямий контроль Москви. 28 лютого 1933 року М.Скрипника змусили залишити посаду Комісара народної освіти. Він… був доведений до самогубства чотирма місяцями пізніше (насправді Скрипник був застрелений чекістом, а сцену самогубства було інсценовано). Продовжувало зростати число арештів серед інтелігенції, особливо серед лінгвістів, звинувачених у спробі відокремити українську мову від «братского русского языка». Роком пізніше майже нічого не лишилося від політики українізації і бажаного автономного культурного розвитку України. Без будь-яких поступок на користь національній ідентичності людей почалася політика русифікації…

Враховуючи природну ворожість комуністів до буржуазних селян, щонайменше в перші роки більшовицької держави, не завжди легко зробити висновок, який з двох чинників (національний характер чи селянство) є визначальним у переслідуваній меті.

Мабуть, нещастя, що випали на долю України, можна частково пояснити «українофобією», котру деякі джерела, як академік Сахаров, приписує Сталіну. Навіть якщо це так, Комісії не було надано доказів, що вказують на виключно етнічні чи расові мотиви, котрі пояснювали б денаціоналізацію, що проводилася за наказом з Москви, починаючи з 1930 року.

Висновки

Як вже було заявлено Комісією, немає сумнівів у тому, що безпосередньо причиною голоду 1932-1933 років стали заготовки зерна, нав’язані Україні, починаючи з 1930 року. Квоти, що вимагалися, були явно надмірними, і восени 1932 року українські селяни виявили, що у них не залишилось запасів продовольства, щоб захиститися від голоду. У відчайдушних пошуках продовольства першою реакцією селян було використання в їжу зерна з посівного фонду наступного року. Це ще в більшій мірі погіршало їх шанси перебороти надзвичайний брак продовольства.

Також не підлягає сумніву, що жахливі наслідки заготовок зерна стали ще більш згубними внаслідок загального становища, що панував в Україні, де радянська влада намагалась проводити насильницьку колективізацію сільського господарства, ліквідувати куркулів і придушити відцентрові тенденції, що загрожували єдності Радянського Союзу…

Це нещастя можна інтерпретувати як серію трагічних співпадіть, але позивач, підтриманий багатьма свідками і експертами, йде ще далі. Він фактично засуджує радянську владу за організацію голоду з метою забезпечення своєї політики, навіть ціною нечуваних страждань людей. Згідно твердженню позивача, колективізація, розкуркулення і денаціоналізація виражали в різних формах певний намір влади знищити українську націю, а голод був останнім, особливо огидним засобом здійснення цієї політики.

Голод певно був викликаний штучно в тому сенсі, що його безпосередні причини лежать в людській поведінці. Найголовнішим чинником тут є заготовки зерна, а не кліматичні умови чи природні катастрофи… Чи означає це, що голод дійсно став наслідком «людського» ретельно розробленого плану? Це питання надто складне, ніж може здатися на перший погляд.

Логічно не існує певного зв’язку між заготовками зерна, колективізацією, розкуркуленням і денаціоналізацією.

Комісії не були надані свідчення взаємозалежності причин чи їх незалежного існування. Без глибокого вивчення радянських (тепер російських – В.З.) архівів важко дати категоричну відповідь. Цілком ймовірно, що застосовані на той час згадані методи, були частиною одного плану… Тому Комісія вважає, що цілком ймовірно, закупівля зерна, колективізація, розкуркулення і денаціоналізація переслідували загальну, якщо не одну єдину мету, і не можуть бути відкинутими при аналізі причин голоду.

Комісія… висловлює жаль з приводу неучасті у розслідуванні радянської і української (В.З. – УРСР) влад. Їх співробітництво надало б можливість Комісії значно просунутися вперед у пошуках істини, особливо за відсутністю опублікованих матеріалів з офіційних архівів Радянського Союзу і України. Це, очевидно, ускладнює завдання Комісії…, котрою було встановлено п’ять фактів:

1. Не підлягає сумніву, що Україна була важко уражена голодом в 1932-1933 роках і що українська і радянська влада знали про катастрофічний брак продовольства для населення…

Голод не міг застигнути правлячі кола зненацька, оскільки Микола Скрипник звернув їх увагу на те, що виникає велике занепокоєння з приводу зернових ресурсів на Третій Всеукраїнській конференції у липні 1932 року.

Молотов і Каганович представляли Політбюро (В.З.- Всеросійської Комуністичної партії більшовиків) на конференції, і їх присутність дає підстави вважати, що Москва з самого початку знала про загрозу голоду Україні, який став трагічною реальністю восени 1932 року…

2. Також не підлягає сумніву, що, знаючи про трагічне становище в Україні, радянська влада утрималась від надання будь-якої допомоги до літа 1933 року. Вона (В.З. – радянська влада) дозволила голоду охопити всю Україну, що призвело до ще більшого спустошення протягом десяти місяців; не вживались заходи, спрямовані на ліквідацію таких наслідків навіть з запізненням, як це було зроблено десятьма роками раніше під час голоду 1921-1922 років.

Визнано, що окрім поставок насінного фонду в рахунок майбутнього врожаю (що мало місце на початку 1933 року) влада не направила ніякої продовольчої допомоги вмираючим від голоду, в той час, як СРСР продовжував експортувати зернові. Більш того, не було звернення за допомогою за кордоном…

3. Радянська влада вживала різні заходи юридичного характеру, що збільшували згубні наслідки голоду, перекриваючи будь-який доступ людей до продовольства і забороняючи залишати регіон, уражений голодом. Серед цих заходів варто згадати такі:

– указ від 7 серпня 1932 року про захист соціалістичної власності забороняв людям під загрозою суворого покарання брати необхідне для виживання продовольства, що гнило на складах чи просто неба на залізничних станціях;

– указ від 13 вересня і 17 березня 1933 року про закріплення селян за землею забороняли селянам кидати колгоспи у пошуках іншої роботи, в разі, якщо у них не було контракту, гарантованого і схваленого колгоспним керівництвом;

– указ від 4 грудня 1932 року створював систему внутрішніх паспортів, що забороняла переміщення жертв голоду без дозволу. Відповідно, селяни, котрі з метою вирватися з лещат голоду, намагалися покинути Україну, повертались назад…

Цей факт збільшує відповідальність тих, хто дозволив голоду спалахнути і розповсюдитись в Україні.

4. Згідно свідченням, наданим Комісії, з’ясовується, що містам і селищам в більшості вдалося уникнути голоду, як і місцевій сільській владі, відповідальній за забезпечення поставок зерна і проведення колективізації.

Також очевидно, що серед міського населення було багато не українців (В.З. – росіян і жидів), а сільську владу часто представляли росіяни.

5. Це правда, що радянська влада на той час забезпечувала існування будь-якого голоду в Україні і що, зважаючи на всі докази зворотного, продовжувала заперечувати голод протягом більш ніж 50 років. Виняток складає лише особисте визнання Хрущова.

Політика заперечення пояснює застосування санкцій проти осіб, відповідальних за перепис населення 1937 року; вони були винні у надто відвертому показі величезного дефіциту населення України…

Комісія вважає, що радянська влада, не дуже бажаючи голоду (!?), швидше за все скористалася ним, щоб примусити українських селян прийняти політику, котрій вони різко опиралися. Оскільки голод виявився потужною зброєю, влада застосувала її, незважаючи на ціну, сплачену за це українським народом. Саме таким був висновок італійського посла, який написав у телеграмі (11 липня 1933 року) своєму міністрові іноземних справ: «Уряд надзвичайно вправно скористався голодом в якості зброї»…

Наслідки голодомору в Україні в 1932-1933 роках

Підсумки

Вже після проголошення незалежності України, американський історик Джеймс Мейс написав:

«Я хочу запитати своїх колег – українських істориків, дослідників: як могло статися, що саме питання існування незалежної держави України навіть у самій Україні виявилося дискусійним?… Україна пройшла всі етапи національного розвитку, подібно до інших держав, таких, наприклад, як Чехія. Але сьогодні ніхто в світі не ставить під сумнів правомірність існування такої маленької держави. Ніхто в Чехії не веде агітацію за повернення її до Австро-Угорської імперії або до Німеччини. Польща пережила протягом своєї новітньої історії чотири поділи й зазнала незліченних втрат у Другій світовій війні. Але неможливо уявити дискусію в Польщі щодо її незалежності. Така дискусія була би смертельною образою для поляків і моральним самогубством для тих учених, які б її розв’язали. Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями й здобутками, зі своєю унікальною високорозвиненою мовою з 50-мільйонним талановитим народом і велетенською територією, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії, якщо дивитися на неї в контексті розвитку Європи? Чому так важко йде процес усвідомлення українцями самих себе як державного народу?

Мені ясно, що щось трапилося. Щось винятково жахливе. Це був тотальний геноцид таких масштабів, який зміг повернути годинник історії назад через знищення духовної, політичної, інтелектуальної еліт, через масове знищення мільйонів селян голодом та сплановане усунення української мови й культури з міст, через фактичну реставрацію кріпаччини (В.З. – по суті – російського рабства) шляхом введення паспортної системи й прописки і примусової колективізації сільського господарства, через постійне створення перешкод національному розвиткові українського етносу, свавільну заміну українського національного зразка російським національним зразком, створення нової русоцентричної Радянської імперії».

Демографічні наслідки голодомору в Україні.

(З розсекречених радянських архівів).

Лише після проголошення незалежності України стало можливим частково розкрити таємні документи, які частково свідчили про справжню мету голодомору, яку ставила компартійна кремлівська верхівка. З іншого боку ці архівні дані були краплею в морі інформації, яка свідчила про реалізацію в 20-му столітті глобального плану світового панування Богом обраної нації – світового жидівства (хазарської мафії) – над всім світом, в якому українцям були відведені резервації на російській півночі та в Сибіру.

Згідно архівних даних, переселення росіян на українські терени не було випадковим, а ретельно планувалося російським партійним керівництвом: кількість, терміни, заходи матеріального заохочення, забезпечення транспортом, житлом і все інше. Лише в 1933 році, коли мільйони українських селян були замордовані штучно створеним голодом, з Горьковської області до Одеської (колишня Новоросія) було переселено 2120 селянських господарств з усім майном, з Іванівської області до Донецької (Донеччина) переселено 3527 господарств, з Центрально-Чорноземної області до Харківської (Слобожанщина) – 3800, з Західної області (нині Смоленська) до Дніпропетровської (колишні запорізькі землі) – 6679 господарств. Переселення не відбувалося на Київщину чи Полтавщину, а саме в ті області, де була найбільш висока доля російського населення. Всього ж за 1933 рік 329-ма ешелонами було перевезено 21856 господарств російських колгоспників разом з усім майном (117 149 осіб).

За станом на 1926 рік в Україні – в сучасних її кордонах, тобто з урахуванням польських, румунських і чехословацьких статистичних даних – проживало 28 млн. 626 тис. українців і лише 3 млн. 165 тис. росіян. Згідно ж перепису 1989 року кількість українців в республіці виросла до 37 млн. 419 тис. осіб, тобто лише в 1,3 рази в порівнянні з 1926 роком, а росіян – до 11 млн. 356 тис. осіб, або в 3,6 рази! Враховуючи, що природний приріст росіян і українців приблизно однаковий, зрозуміло, що таке триразове перевищення темпів зростання російського населення у порівнянні з корінним українським, могло бути наслідком лише масової міграції росіян до України. Доречи, така ж сама демографічна картина спостерігалася і в країнах Балтії та Казахстані, де частка росіян за радянські часи значно виросла по відношенню до корінного населення.